Щоночі лягаючи на широке двоспальне ліжко в одному з підвалів Часового Яру, військовослужбовець Андрій знімає з себе піксельний кітель, чорні берці та свою ліву ногу. Він обпирає її об купу свіжих дров і відкидається на бильце ліжка.
Андрієві пощастило – його спальне місце стоїть найближче до розжареної буржуйки. Наприкінці зими – на початку весни температура надворі на пару градусів перевалює за нуль.
Півтора року лівою гомілкою Андрія є протез. Влітку 2022-го, переганяючи БМП в одному зі звільнених сіл на Харківщині, він наїхав на протитанкову міну та залишився без п’ятки. Щоб поставити імплант, ногу відрізали вище – майже до коліна. На відновлення й проходження військово-лікарської комісії пішов рік.
Реклама:
Нині Андрій називає протез своєю рідною ногою
В обіймах Андрія пес з кличкою Дюк (або песДюк) – 9-тимісячний американський стаффордшир-тер’єр бійця з позивним "Псіх"
Після ампутації та протезування Андрію пропонували перевестися в тилову частину або військкомат, але він обрав піхоту й Бахмут. Навесні 2023-го, коли його 93-я бригада вела важкі бої в "місті-фортеці", він вирвався туди на тиждень. З протезом застрибнув у БМП, яку тут же з РПГ підбили росіяни. Але і цього разу вижив.
– Мама сказала, що я дурачок, колишня дружина – приблизно те саме. Але я себе так не відчував. Я думаю, що зробив усе правильно, – розповідає Андрій.
У його голосі немає ані ноток героїзму, ані розчарування, ані злоби – хіба трохи втоми. За п’ятнадцять років в армії Андрій звик говорити про війну як про роботу. Це взагалі можна назвати роботою?
Після Бахмута він воював на сусідній Кліщіївці, де натоптував по сім кілометрів на день і почувався "охєрєвшим". Через довгий і складний захід на позиції нога розпухала настільки, що не влазила в протез. Зараз Андрій обороняє Часів Яр, командує групою в роті хлопця на позивний "Псіх".
На момент виходу цього тексту російська армія стоїть вже за кілометр від міста.
Попри все побачене й пережите, Андрій, повторюючи культову фразу з фільму "Лють", називає свою службу "найкращою роботою у світі".
– Я одинадцять років у вугільній шахті відпрацював – мені не сподобалося, а в армії сподобалося, – додає він.
Реклама:
Піхота рідко є вибором, тим паче для людини з протезом. Частіше місцем, куди стікаються всі, кого не відібрали в ДШВ (десантно-штурмові війська), морську піхоту та артилерію. Місцем, де треба вміти "слухати небо", влучно стріляти з розконсервованого автомата АК-47 й загалом – виживати.
Разом із "найкращою роботою у світі" піхота є й найтяжчою.
– Піхота – це кінцева, далі нічого немає. Тут, як серед піратів, зібрана вся чорнота суспільства. Тут немає професійних військових – усі цивільні: он сидить банкір, я – металург. Тут немає романтики, усе дуже страшно. Бруд, сморід, кров, лайно – ось це піхота.
Люди, яких переводять у піхоту і які знають, що це таке – тікають, приходять тільки новачки. Потім вони дивляться на це і теж тікають. От ви запитайте цифри СЗЧ (самовільне залишення частини – УП)? А мобілізації то нема, – додає один із побратимів Андрія, який просить УП не вказувати своє ім’я.
"Українська правда" провела пару днів із ротою Псіха – піхотинцями легендарної 93-ої окремої механізованої бригади "Холодний Яр", які боронять Часів Яр на Донеччині.
Про те, як виглядає життя української піхоти під практично контрольованим росіянами небом в умовах браку снарядів і – що не менш критично – людей, читайте в нашому репортажі.
Стилістика мовлення героїв збережена. На момент виходу тексту місце перебування роти змінене.
***
Якби війна мала одиницю виміру, нею була б посадка.
Вузька смуга лісу, висаджена для захисту посіву від пилових бур і ерозій ґрунту, за останні десять років набула в Україні нового значення.
У посадки вгризаються лопатами, мінометами й зубами. Зариваються під землю, як кроти. Тішаться, коли з настанням весни на перебитих артилерією деревах відростає хоча б малесенька частина "зеленки", завдяки якій можна замаскувати позицію. А все тому, що посадки ділять території на "наші" та "пі*арські".
Плазмовий телевізор у часовоярському підвалі, де живе частина роти Псіха, показує посадки між Часовим Яром і Бахмутом цілодобово. Для цивільного ока вони виглядають як шматок голого й побитого лісу, для військового – як сукупність цілей.
– О, двоє росіян щось підносять, провізія, мабуть, – каже командир роти Псіх, вдивляючись у стрім з дрона Mavic.
Псіх: "Як це у 25 років бути командиром роти? Та обично, так само, як у 35".
Псіху 25 років і, згідно з уявленнями частини суспільства, він саме той, хто "народився для війни" – тобто професійний військовий. Після закінчення школи він вступив у Військовий інститут КНУ на психолога (звідки і позивний), потім потрапив у 93 бригаду, доріс до взводного і зрештою до ротного.
У свої 16, правда, він більше хотів вступати в ПТУ на автомеханіка, але мама, яка виховала його самотужки, наполягла на КНУ. Бо ж складене на високі бали ЗНО не має пропадати.
– Але зараз я не шкодую, що одразу після школи пішов у військове. Навпаки: якби я чинив мотори, а тут оп і сталася війна, я б такий: "Не гоніть! Шо мені робить?". Мене б кинули в окоп, де я ходив би в кульочок (у туалет – УП) і не виходив би в тепловізор подивитися, бо страшно. А так я вже знаю, що робити, – ділиться Псіх.
Рота Псіха тримає 1200 метрів фронту. Це – як протяжність Хрещатика від Бессарабської площі до Європейської, тільки замість тротуару по один з боків стоїть російська армія. І постійно намагається перейти дорогу.
Реклама:
Захід роти Псіха на оборону Часового Яру в січні 2024-го збігся з початком масового полювання російських FPV на українську піхоту. Вони ускладнили все: обладнання й утримання позиції, евакуацію поранених і загиблих, заміну людей.
– По людині, яка заходить тут на позицію, точно щось стрілятиме. Якщо це не буде міномет, це буде скид з Mavic, якщо не Mavic, то "касетка", якщо не "касетка", то стрілкотня. Це будні, – пояснює Псіх.
Протидіяти ворожим FPV може РЕБ, який досі перебуває не просто в статусі "підгон від волонтерів", а – "ми поки не знаємо, чи це працює". Або ж сам піхотинець – стріляючи по російському дрону з антидронної рушниці чи свого автомата. Хоч і зробити це дуже важко, пояснює УП піхотинець на позивний "Щасливий", що сидить поряд із Псіхом. Шість днів тому він повернувся з позицій.
– Поки ти по одному стріляєш, другий бистренько щось на тебе скидає. У нас як було: спочатку один дрон довго висів, потім прилетів другий – скинув, побратим тільки дістав автомат з окопа, як прилетів третій, FPV, хоч ми його навіть не чули, і врізався в бліндаж, – ділиться військовий.
***
Якщо вам хтось скаже, що на війні не працює доставка від BoltFood чи Glovo – не вірте одразу. Спершу поцікавтеся, хто та людина в підрозділі, яка привозить у найвіддаленіші підвали посилки з "Нової пошти". У роті Псіха таку людину звати Родя. І вже півтора року він доставляє все: людей, боєприпаси, провізію, волонтерку.
Родя приїхав до часовоярського підвалу з новою порцією посилок
Шлях Роді до головного доставщика роти почався з бажання "прописатися" у власній квартирі в Тернополі. Ідучи по довідку місцевого військкомату, за п’ятнадцять хвилин з комісованого за станом здоров’я він став придатним до служби. А вже за п’ятнадцять днів "учебки" боронив Харківщину.
– Пам’ятаю: приїхав у 93-тю, мені показують мій воєннік (військовий квиток – УП), у якому пише "навідник БМП-1", а я даже не знав, що таке БМП! Але мені пощастило: на той момент у нашій роті не було таких машин, – регочучи на весь підвал, пригадує Родя. – Тому мене бистро переписали на "помічника гранатометника". Гранатомет, певно, у нас був, але що то таке, я теж не знав.
Після оборони Харківщини, коли 93-ій не дали посмакувати великим наступом й перевели на Бахмутський напрямок, Роді дісталося місце на соледарському териконі. По його праву руку був німецький завод КНАУФ, по ліву – село Яковлівка, а прямо через дорогу – росіяни. Серпень 2022-го був початком російського наступу на Соледар.
Реклама:
Тоді ж виявилося, що Родя не знав не тільки, що таке БМП-1, гранатомет, а й що таке терикон.
– У Тернополі такого слова не вживають! – пояснює він. – Завезли мене на той терикон на мотолизі, якийсь тіп крикнув: "За мною!", а далі там шнурок (канат для підйому – УП) висить… Тоді я поняв, що це щось не то. А ми ще лопати з собою взяли – думали, будемо копати. А вилізли на терикон і зрозуміли, що там лопата не допоможе. Довбали кирками.
Мені сказали: "Чотири дні там витримаєш і поїдеш у відпустку!". Але нас забули і попросили ще на чотири дні піти повоювати на сусідню роту. Це вже було не на териконі, а лівіше, дорогою до Яковлівки. Там я попав на позицію "Ясень", – додає Родя.
Замість чотирьох днів Родя провів за Соледаром п’ять тижнів і вийшов звідти після свого першого поранення – уламки російської "касетки" прилетіли йому в ногу та пальці рук. Того дня він пішов на пошуки екіпажу підбитого росіянами бронетранспортера і потрапив під обстріл. Усього восьмеро поранених, один з яких з часом став загиблим. Евакуація була за півтори доби і пішою.
Відпустку Роді таки дали, щоправда, для відновлення після поранення. Згодом ВЛК, з посмішкою і смутком водночас говорить Родя, визнала його придатним до служби. А бригада – придатним для посади водія, який, до речі, ще довго їздив фронтом на сімейному білому Fiat Doblo 2006-го року.
– Усі їздять на пікапах, на броньовиках, а в нас біле Doblo із зеленою сіткою спереду, – знов зривається на сміх Родя. – Зараз та машина вдома, ми її зремонтували. Думаю, вона чекає своєї очереді – якщо треба, то приїде знов.
Про свій "соледарський" період, який включав довбання терикону для створення сховків, перше поранення та пішу евакуацію, півтора року по тому Родя згадує, майже як про літні канікули. У цьому ще один ефект війни: кожен день, який тебе не вбив, відкладається в пам’яті як хороший.
Але, можливо, річ ще й у тому, що "соледарський" період Роді припав на літо – спекотне, сухе, з сонцем п’ятнадцять годин на добу. А вже наступний, "бахмутський" – на холодну осінь і сніжну зиму. Бахмут був однією суцільною зимою, особливо в квітні та травні 2023-го.